Лук'янов Анатолій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лук'янов Анатолій Іванович
 
Народження: 7 травня 1930(1930-05-07)[1][2]
Смоленськ, РСФРР, СРСР
Смерть: 9 січня 2019(2019-01-09)[2] (88 років)
Москва, Росія
Поховання: Троєкуровське кладовище
Країна: СРСР і Росія
Освіта: Юридичний факультет Московського державного університетуd і Q4424937?
Ступінь: доктор юридичних наук[d] (1979)
Партія: Комуністична партія Російської Федерації і КПРС
Діти: Yelena Lukyanovad
Нагороди:
орден Жовтневої Революції орден Трудового Червоного Прапора
заслужений юрист Російської Федерації

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Анато́лій Іва́нович Лук'я́нов (7 травня 1930 року, Смоленськ, РРФСР, СРСР — 9 січня 2019 року, Москва, Росія[3]) — радянський партійний і державний діяч, російський політик. Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1981—1986 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1991 роках. Останній Голова Верховної Ради СРСР (березень 1990 — вересень 1991), спочатку сподвижник першого і останнього Президента СРСР Михайла Горбачова, потім його опонент. З серпня 1991 по грудень 1992 року перебував під вартою у справі ГКЧП, був звинувачений у змові з метою захоплення влади й перевищенні влади[4], але в подальшому був амністований разом з іншими обвинуваченими у цій справі. Депутат Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації з 1993 по 2003 роки від КПРФ. Поет[5][6].

Доктор юридичних наук (1979), професор МДУ імені Ломоносова (з 2004 року). Заслужений юрист Російської Федерації (2012).

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в родині військовослужбовця[7]. Батько загинув на фронті[8]. Трудову діяльність розпочав у 1943 р. робочим оборонного заводу[9][10].

Школу закінчив у 1948 році з золотою медаллю. Як пише про Лук'янова в журналі «Русская жизнь» Олег Кашин: «В Москву з Смоленська він приїхав подаючим надії поетом, в активі якого були публікації в газетах на батьківщині і доброзичливий відгук Олександра Твардовського».

Закінчив юридичний факультет МДУ (1953), аспірант там же в 1953—1956 роках.

У 1956—1961 — старший консультант юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР. У 1957 році був направлений юрисконсультом в Угорщину, потім — у Польщу. 1961—1976 — старший референт, заступник завідувача відділу Президії Верховної Ради СРСР з питань роботи Рад. У 1976—1977 рр. брав участь у підготовці проекту Конституції СРСР 1977 р.

У 1977—1983 роках начальник секретаріату Президії Верховної Ради СРСР. У 1983—1985 роках перший заступник завідувача, а в 1985—1987 роках завідувач Загального відділу ЦК КПРС. У 1987—1988 роках завідувач відділу адміністративних органів ЦК КПРС.

Докторську дисертацію захистив у 1979 році на тему «Державне право». У 1983 році присвоєно військове звання підполковник запасу[11].

У 1981—1986 роках — член Центральної Ревізійної комісії КПРС. У 1986—1991 роках — член ЦК КПРС. Секретар ЦК КПРС (28 січня 1987 року — 30 вересня 1988 року).[12] Кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС (30 вересня 1988 року — липень 1990 року).[13]

З 1984 року — депутат Верховної Ради РРФСР, голова комісії законодавчих ініціатив. З 1985 року — депутат Верховної Ради СРСР, з 1989 р. по 1992 р. — народний депутат СРСР від КПРС, увійшов до складу ВР СРСР.

З жовтня 1988-го по травень 1989-го перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. У 1989 році обраний 1-м заступником Голови Верховної Ради СРСР.

15 березня 1990 року Михайло Горбачов був обраний З'їздом народних депутатів Президентом СРСР. На посаді голови Верховної Ради його змінив Лук'янов[14].

Участь у діяльності ГКЧП

[ред. | ред. код]

Анатолій Лук'янов у своїх спогадах пише, що не вважав введення надзвичайного стану абсолютно виправданим. Про це він прямо говорив учасникам наради, що проходила в кабінеті прем'єр-міністра СРСР Валентина Павлова пізно ввечері 18 серпня[15]. Сам він до складу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) не входив[16]. 20 серпня група російських керівників (Руцький, Хасбулатов, Силаєв) зустрічалася в Кремлі з Анатолієм Лук'яновим. В ході зустрічі з російської сторони були висунуті вимоги, які зводилися до припинення діяльності ГКЧП, повернення до Москви Горбачова, але особливих загроз при цьому не висловлювалося. У Лук'янова склалося враження, що ці вимоги не носили ультимативного характеру". Відсутність ультимативності у вимогах відвідувачів Кремля говорило про їхнє бажання не загострювати ситуацію і тим самим утримати гекачепістів від спроб силових дій, а також не квапити події, тобто продовжити невизначеність ситуації, вигідної Білому дому[17]. Колишній член ГКЧП Олег Бакланов зазначав: «Лук'янов займав дуже м'яку позицію, в той час як від Верховної Ради залежало дуже багато»[18]. Сам Лук'янов визнавав: «я не входив у ГКЧП із самого початку — у мене були інші погляди». Бакланов також там же відзначав той факт, що Лук'янова заарештували пізніше всіх інших учасників ГКЧП. За власною думкою Лук'янова, його заарештували тому, що «Горбачов і Єльцин боялися, що, якщо V З'їзд народних депутатів СРСР проведе він, депутати можуть звести нанівець всі результати серпневої перемоги демократії».

29 серпня Верховна Рада СРСР дала згоду на притягнення свого голови до кримінальної відповідальності і на його арешт[19][20].

З 29 серпня 1991 року по 14 грудня 1992 року Він перебував у слідчому ізоляторі «Матросская Тишина», після чого він був звільнений під підписку про невиїзд[21][22]. 4 вересня 1991 був звільнений від обов'язків Голови Верховної Ради СРСР[23]. 2 січня 1992 року депутатські повноваження Лук'янова були припинені у зв'язку з розпадом СРСР[24].

Спочатку Лук'янову пред'явили звинувачення в зраді Батьківщини[25]. У листопаді обвинувачення було змінено на «змова з метою захоплення влади й перевищенні владних повноважень». Давати показання по справі ГКЧП він відмовився[26], оскільки не вважав себе винним[27] і не міг контактувати з людьми, які, ігноруючи презумпцію невинності, вже в ході перших слідчих дій оголосили його «кримінальним злочинцем»[28]. Проти арешту Лук'янова виступив його колега, голова Верховної Ради РРФСР Руслан Хасбулатов, який через 2 роки теж опиниться за ґратами[29]. У серпні 1992 прокуратура знову, тепер уже в третій раз, вирішила змінити свій підхід, повернувшись до звинуваченням у «зраді Батьківщини» і додавши до нього ще різного роду посадові злочини.

1 травня 1993 р. разом з колишніми членами ГКЧП Геннадієм Янаєвим і Володимиром Крючковим брав участь у демонстрації, яка закінчилася сутичкою з міліцією[30].

23 лютого 1994 року постановою Державної Думи була оголошена амністія для всіх членів та прихильників ГКЧП, і кримінальну справу було припинено[31].

Депутат Державної думи

[ред. | ред. код]

У грудні 1993 року обраний депутатом Державної Думи першого скликання по одномандатному округу від Смоленської області, в 1995 році і 1999 році переобирався. У Держдумі першого скликання він був членом Комітету із законодавства і судово-правової реформи.[32] В Держдумі другого скликання був головою Комітету із законодавства і судово-правової реформи.[33] В Держдумі третього скликання з січня 2000 року по квітень 2002 року був головою, а після квітня 2002 року до кінця скликання — член Комітету з державного будівництва.[34]

З 1994 по 2000 рр. — член Президії ЦК КПРФ. У 2000 р. обраний головою Консультативної ради при ЦК КПРФ, з 2008 р. — почесний голова Консультативної ради при ЦК КПРФ.

Викладацька робота

[ред. | ред. код]

З 2004 року професор кафедри конституційного і муніципального права юридичного факультету МДУ імені М. В. Ломоносова.

Дійсний член Петровської академії наук і мистецтв, Академії адвокатури та Міжнародної академії інформатизації при ООН.

Особисте життя

[ред. | ред. код]
  • Дружина — Л. Д. Лук'янова (нар. 1931), доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент РАН.
  • Дочка — Олена (нар. 1958), доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного та муніципального права ВШЕ.

Нагороди

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. SNAC — 2010.
  2. а б Munzinger Personen
  3. Умер последний председатель Верховного совета СССР Анатолий Лукьянов. РБК (рос.). Архів оригіналу за 9 січня 2019. Процитовано 9 січня 2019.
  4. Ъ-Газета — Следствие/приговоры. Архів оригіналу за 16 січня 2014. Процитовано 13 квітня 2017.
  5. Поэты МГУ — Лукьянов Анатолий Иванович. Архів оригіналу за 24 січня 2018. Процитовано 13 квітня 2017.
  6. Анатолий Иванович — Русская жизнь. Архів оригіналу за 16 жовтня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  7. Лукьянов Анатолий Иванович. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  8. Эхо Москвы :: Без дураков: Анатолий Лукьянов. Архів оригіналу за 25 квітня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  9. Лукьянов Анатолий Иванович. Архів оригіналу за 16 січня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  10. Лукьянов Анатолий Иванович | Юридический факультет МГУ. Архів оригіналу за 25 вересня 2011. Процитовано 13 квітня 2017.
  11. Военно-исторический журнал, 1991, № 2
  12. Секретариат ЦК РСДРП(б) — РКП(б) — ВКП(б) — КПСС // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза 1898—1991. Архів оригіналу за 28 квітня 2013. Процитовано 13 квітня 2017.
  13. Узкий состав ЦК РСДРП(б) — Политическое бюро ЦК РСДРП(б) — Бюро ЦК РСДРП(б) — РКП(б) — Политическое бюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) — Президиум — Политическое бюро ЦК КПСС // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза 1898—1991. Архів оригіналу за 3 вересня 2019. Процитовано 13 квітня 2017.
  14. Постановление Съезда народных депутатов СССР от 15 марта 1990 г. Архів оригіналу за 18 грудня 2013. Процитовано 18 грудня 2013.
  15. Часть 27 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  16. Би-би-си | Россия | Хроника путча: часть I. Архів оригіналу за 2 вересня 2007. Процитовано 13 квітня 2017.
  17. Официальный сайт газеты «Советская Россия» — Погружение в бездну. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 13 квітня 2017.
  18. Олег Бакланов: Советская власть погибла из-за своей гуманности — Новости Санкт-Петербурга — Фонтанка. Архів оригіналу за 25 квітня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  19. Хроника путча. Архів оригіналу за 17 вересня 2019. Процитовано 13 квітня 2017.
  20. Постановление Верховного Совета СССР от 29 августа 1991 г. Архів оригіналу за 8 листопада 2014. Процитовано 8 листопада 2014.
  21. Ъ-Газета — В Прокуратуре России. Архів оригіналу за 4 серпня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  22. Часть 40 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го. Архів оригіналу за 3 серпня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  23. Постановление Съезда народных депутатов СССР от 4 сентября 1991 г.[недоступне посилання з квітня 2019]
  24. ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВС РСФСР ОТ 27.12.91 N 3025-1 О НАРОДНЫХ ДЕПУТАТАХ БЫВШЕГО СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК. Архів оригіналу за 11 грудня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  25. Часть 36 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го. Архів оригіналу за 27 березня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  26. RuWeb. Архів оригіналу за 12 січня 2019. Процитовано 13 квітня 2017.
  27. Часть 37 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  28. Часть 38 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го. Архів оригіналу за 27 березня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  29. Радио Свобода: Наши гости: Лицом к лицу. Архів оригіналу за 10 грудня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.
  30. 1 МАЯ 1993 ч.1. Архів оригіналу за 25 листопада 2015. Процитовано 13 квітня 2017.
  31. Постановление Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации от 23 февраля 1994 г. № 65-1 ГД «Об объявлении политической и экономической амнистии»
  32. А. И. Лукьянов в ГД 1-го созыва. Архів оригіналу за 30 жовтня 2017. Процитовано 13 квітня 2017.
  33. А. И. Лукьянов в ГД 2-го созыва. Архів оригіналу за 31 січня 2018. Процитовано 13 квітня 2017.
  34. А. И. Лукьянов в ГД 3-го созыва. Архів оригіналу за 31 січня 2018. Процитовано 13 квітня 2017.
  35. Указ Президента Российской Федерации от 25 июня 2012 г. № 902[недоступне посилання з квітня 2019]
  36. Руководство СССР: 1989—1991. Архів оригіналу за 16 грудня 2014. Процитовано 13 квітня 2017.
  37. Гость музея-заповедника — Анатолий Иванович Лукьянов — Музейная жизнь — Новости — ОГБУК «Смоленский государственный музей-заповедник». Архів оригіналу за 22 квітня 2016. Процитовано 13 квітня 2017.

Посилання

[ред. | ред. код]